Реабілітологи скаржаться, що в Україні майже відсутня перша ланка реабілітації військових та цивільних, які отримали поранення внаслідок агресії РФ. Наразі всі поранені починають своє фізичне та психологічне відновлення тільки після виходу з лікарні. А мали би розпочати його ще у медичному закладі. Аби ситуація змінилась, міністерство соціальної політики спільно із МОЗ створюватимуть спеціальні мультидисциплінарні команди на базі опорних лікарень. Їхні фахівці займатимуться відновленням бійців на ранніх стадіях. Хто в них входитиме і як зміниться реабілітація військових – дивіться.
Місяць: Січень 2023
Шрами від війни: це історії реабілітації українських захисників
День за днем українські воїни повертають захоплені росіянами території нашої держави. Відео з деокупованих населених пунктів залишають на серці особливий відбиток радості та водночас смутку за те, якою ціною даються ці перемоги.
Оскільки під час воєнного стану інформація про втрати та кількість поранених є державною таємницею, залишається лише здогадуватися, скільки життів забрала ця війна і скільки ще захисників потребують і потребуватимуть подальшого відновлення — фізичного та психологічного. Адже саме від реабілітації залежатиме, як швидко ми впораємося з наслідками російського вторгнення.
У цьому матеріалі ми поділимося історіями бійців, які отримали поранення внаслідок бойових дій і пройшли або досі проходять відновлення. Також розповімо про фізичну та психологічну реабілітацію військовослужбовців в Україні і пояснимо, як зрозуміти, що людині потрібна психологічна допомога.
Поліцейський Станіслав Борщак отримав поранення 20 березня, коли повертався із добового чергування у рідному Маріуполі. На той момент ділянка, що раніше здавалася безпечною, вже обстрілювалася російськими військами.
Я потрапив під мінометний обстріл, отримав поранення ліктьового суглоба та плечової кістки, осколки також влучили в коліно. Тоді місто вже три тижні як обстрілювалося, ситуація була важка, люди виїжджали, вибратися намагалися і наші медики, тому отримати допомогу у цивільній клініці було неможливо. Деякі лікарні вже були захоплені росіянами, тож невідомо, що б зі мною сталося, якби я туди потрапив.
Станіслав Борщак
З важким пораненням руки чоловік встиг добратися додому, де пробув шість днів. Весь цей час рідні намагалися надати Станіславу допомогу, але кровотеча була сильною. Бинти закінчилися вже у перший день, а таблеток зі знеболювальним вистачило на 1-2 доби. Поліцейський намагався вставати, але часто непритомнів.
26 березня у дім Станіслава зайшли українські військові. Після спілкування з чоловіком та його рідними було вирішено доставити пораненого на територію “Азовсталі”, де поліцейському провели первинну хірургічну обробку рани.
“За той тиждень, що я лежав вдома, почалися гнійні процеси. Тому на “Азовсталі” мені в першу чергу почистили руку: прибрали відмерлу шкіру, дали трохи антибіотиків. На заводі не було багато ліків, але все рівно там намагалися хоч трохи антибіотиків давати пораненим. Далі робили перев’язки, та з кожним днем їх ставало все менше і менше — бинтів не вистачало, все закінчувалося”, — пригадує Станіслав.
31 березня деяких важкопоранених із “Азовсталі” евакуювали на гелікоптері. Брали лише тих, кому потрібна була термінова допомога. Станіслава доставили у Дніпропетровську обласну клінічну лікарню ім. Мечникова, де вже у перший день йому провели хірургічну операцію та зафіксували кістки за допомогою спеціальних металевих конструкцій.
Після місяця перебування у Дніпрі поліцейського перевели у Головний медичний центр МВС України в Києві. Там йому поставили у руку дві металеві пластини, які повинні були фіксувати кістки, а також провели пересадку шкіри. Усе робили поступово, адже поранення було дуже складним. Відповідно, лікарі не поспішали давати бодай якісь прогнози щодо відновлення. Водночас у чоловіка виявили акустичну травму та проблеми з очима — синдром сухого ока.
Згодом Станіслав розпочав відновлення у Київському інституті реабілітації. Чоловік заново навчився згинати та розгинати руку, але подальше відновлення без додаткових операцій було неможливим. Виявилося, що необхідно робити повну реконструкцію руки.
“Як мені пояснили лікарі, спочатку треба зібрати руку, аби кістки зрослися. Після першої реконструкції за допомогою металоостеосинтезу одна зі встановлених пластин вигнулася. Це викликало ускладнення. Після того, як мені зберуть руку і кістки зростуться, потрібно усунути контрактуру. Це обмеження рухливості в суглобах, яке викликає атрофію м’язів. Далі лікарі дивитимуться, чи можна відновити провідність нерва. У планах — повністю повернути функціональність руки. На усі ці операції потрібно до року”, — розповідає поліцейський.
Наразі Станіслав перебуває у госпіталі та проходить реабілітацію під керівництвом спеціалістів із міжнародної організації “Лікарі без кордонів”. Окрім занять для фізичного відновлення, поліцейський відвідує арт-терапію: ліпить посуд із глини, створює малюнки на футболках. Станіслав зізнається, що такі заняття допомагають відволіктися від лікарняної рутини та зайнятися чимось цікавим, а ще — відновлювати дрібну моторику рук.
Водночас від психологічної допомоги поліцейський відмовився, адже не відчуває у цьому потреби. Єдине, за що хвилюється — аби лікарі та реабілітологи якнайскоріше допомогли відновити руку.
“Я — людина, яка може багато чого витримати й особливо підтримувати мене не потрібно. Звісно, рука приносить дискомфорт, але ж не жалітися постійно з цього приводу. Прийде момент — і біль вщухне. У майбутньому я хочу повернутися у своє вже звільнене місто і вийти на роботу. Продовжити жити, як це було раніше. Так, поки ніхто не дає гарантії, як функціонуватиме рука, можливо, будуть якісь обмеження. Але без роботи я не залишуся”, — зазначає Станіслав.
На момент повномасштабного вторгнення 20-річний Андрій Собковський проходив строкову службу в одній із військових частин Одещини. На 13-й місяць служби у казарму, де перебував хлопець, влучила російська ракета.
“Це сталося в ніч із 7 на 8 квітня. Ми служили, копали окопи, як зазвичай, все було нормально. Лягли спати — і в частину прилетіли три ракети. Дві влучили у казарму, ще одна — у штаб. Казарма була повністю зруйнована, там нічого не залишилося”, — згадує ту ніч Андрій.
Одна із ракет пробила третій поверх будівлі й вибухнула на другому, прямо над військовими, які у цей час перебували у підвалі. Внаслідок того удару загинули 17 людей, ще 6 отримали поранення.
Разом з іншими Андрій опинився під завалами, де пролежав майже 12 годин. Весь цей час хлопець був притомний. Його ноги передавила плита, від чого кров не надходила до кінцівок.
Я знав, що якщо, приміром, передавити руку на 2-3 години — все, вона вже не буде працювати. Тож будучи під завалами я вже розумів, що залишуся без ніг.
Паралельно Андрій рятував свого друга, який лежав поруч. Близько 10 чи 11 години ранку хлопців дістали з-під завалів та доправили у лікарню. Там Андрію ампутували дві ноги.
У лікарні він лежав півтора місяця. За цей час ліва кукса, що залишилася після ампутації, вже загоїлася. Натомість праву довелося довго рятувати — вона гноїлася і лікарям необхідно було провести додаткові операції. Врешті-решт, було ухвалене рішення перевести Андрія до Головного військового клінічного госпіталю в Києві.
“Моїм батькам порадили одного волонтера, який допомагав вирішити питання щодо лікування та реабілітації. З його допомогою мене й перевели до Києва, хоча я повинен був лікуватися у тій області, де і служив. Цей волонтер також спілкувався з протезистом із Німеччини”, — каже Андрій.
Реабілітація почалася ще під час перебування у Києві. Оскільки основне навантаження тепер припадало на руки, то Андрій почав відвідувати спортзал, масаж та інші процедури. Після двох місяців лікування у Київському госпіталі хлопця на місяць відпустили додому.
Згодом Андрій розпочав відновлення у Київському інституті реабілітації. Там йому зробили заміри й виготовили протези. Спершу були тренувальні, в яких хлопець заново вчився ходити. А далі — німецькі, з більшим функціоналом, аби Андрій міг не лише стояти та ходити, а й навіть їздити на велосипеді.
“Звісно, все було важко. Спершу я вчився просто стояти, тримати рівновагу. Далі потроху починав ходити на милицях: спершу з двома, а потім з однією. Ну і зрештою я пробував пересуватися вже без милиць”, — пояснює хлопець.
Навчитися ходити без милиць — доволі тривалий процес, розповідає Андрій. Якщо дуже інтенсивно тренуватися, то це може зайняти півроку. Утім хлопець налаштований оптимістично. Повернувшись додому він виконує призначені вправи і продовжує працювати. Щоправда, довелося змінити кваліфікацію: якщо раніше він був провідником, то тепер працює на гарячій лінії “Укрзалізниці”. Але й у цьому бачить плюси — тепер можна працювати віддалено.
Дуже допомагає і моральна підтримка близьких: рідних та друзів. Водночас від психологічної допомоги Андрій відмовився, адже не бачить у цьому потреби для себе.
“Як і всім пораненим, мені пропонували психологічну допомогу. Але я нормально себе почуваю і не потребую цього. Я знаю, що не потрібно здаватися, треба жити далі. Я молодий, у мене ще все життя попереду”, — розповідає хлопець.
Реабілітація: як усе працює
Коли ми говоримо про реабілітацію, то передусім йдеться про комплекс заходів: медичних, психологічних, фізичних, професійних, трудових, соціально-побутових тощо. Саме завдяки їм людина відновлює або компенсує функції свого організму, які були порушені або втрачені після поранення.
Отримувати реабілітаційну допомогу чи ні — справа кожної людини. Але завдання держави полягає у тому, аби забезпечити таку можливість. Після вторгнення рф в Україну у 2014 році система реабілітації військових лише почала формуватися. Зараз, після повномасштабного вторгнення російських військ, її удосконалили.
Після 24 лютого багато змінилося. Наприклад, Київський інститут реабілітації перепрофілювався на роботу з військовими. Ми активно працюємо із західними протоколами реабілітації. Паралельно закуповуємо різноманітне обладнання, аби зробити процес максимально ефективним.
Ще на ранніх післяопераційних етапах під наглядом лікарів починається первинна реабілітація. Її мета — запобігти можливим ускладненням, поки людина перебуває у шпиталі. Щойно цей етап завершиться і рани загояться — настає активна фаза.
“Потрібно розуміти, що реабілітація військових не може бути в короткі терміни. Ми маємо перевірити, чи дійсно результат закріпився, особливо якщо людина хоче повернутися на службу. Щоб запобігти проявленню травми на бойовому завданні”, — розповідає Ігор Свириденко.
Після досягнення поставленої мети реабілітація завершується і починається спортивний етап. Йдеться не про участь у змаганнях, а радше про підтримку результату, нарощення швидкості, витривалості та сили, аби комфортно почувати себе у соціумі. Далі усе залежить виключно від самої людини та її планів.
“Усе по-різному. Хтось із високою ампутацією вище коліна хоче повернутися у військо, аби служити далі. А є люди із пораненням такої складності, що вони далі не зможуть бути у війську. Тож вони відновлюються у соціумі, повертаються до цивільного життя, шукають роботу”, — зазначає Ігор Свириденко.
У випадку ампутації Міністерство оборони України чи інша держструктура, до якої належить людина, направляють її до протезиста. Спершу це може бути тренувальний протез, а далі — остаточний. Щодо вибору останнього можна проконсультуватися із протезистом або фізичним терапевтом.
Упродовж перших шістьох місяців-року після протезування важливо змінювати розмір гільзи, адже кукса у цей період також змінюється. При активній реабілітації така потреба може виникати щотижня. Тож тут важливо мати швидкий доступ до протезиста, аби в будь-який момент можна було приїхати, замінити якусь частину протеза чи підлаштувати її під свою ходьбу.
Психологічне відновлення
Не менш важливу роль у реабілітації військових (як ветеранів, так і тих, хто продовжуватиме службу) відіграє психологічна допомога.
Тетяна Сіренко, заступниця директора із психологічного напряму у Центрі психічного здоров’я і реабілітації “Лісова поляна”
Важливо розділяти психологічну допомогу чинним військовослужбовцям і ветеранам. Це абсолютно різні підходи, адже ветерани — це люди, які повертаються у суспільство. Тут задача полягає у тому, аби подолати наслідки травматичних подій, відновитися, адаптуватися та реінтегруватися у соціум. У випадку з чинними військовослужбовцями допомога націлена на відновлення психічного здоров’я людини та її ресурсів до того рівня, аби повернутися у стрій і далі виконувати бойові завдання.
Повернення до цивільного життя в умовах активних бойових дій у країні — завдання надскладне. Адже йдеться про постійні події, які знову і знову ретравматизують людину. Окрім того, ветерани часто можуть відчувати відповідальність за незалежність держави, знаючи, що вони вміють воювати і мають відповідний досвід. У випадку із серйозними пораненнями й інвалідністю складність ще й полягає у тому, аби адаптуватися до нових умов життя і нових можливостей свого організму.
Якщо ж говорити про діючих військовослужбовців, то йдеться про подолання наслідків травмуючих подій, відновлення після хронічного бойового стресу, повернення до ресурсного стану та відновлення регуляції емоційно-вольової сфери. Тобто про те, аби повернути військовослужбовця до стану бойової готовності.
Психологічна підтримка потрібна не лише після поранень і захворювань, але й після складних бойових дій, учасниками яких можуть бути люди. Або ж після втрат, коли бійці стають свідками загибелі своїх побратимів та посестер. В ідеальному світі така допомога має пропонуватися усім, але на практиці все не завжди так.
“Буває, що військові відмовляються від психологічної допомоги. За статистикою інших країн, близько 70% людей, які пережили травмуючі події, можуть впоратися зі своїм станом самостійно, з підтримкою близьких або фахівців. Водночас є 30%, які потребуватимуть спеціалізованої психологічної і медико-психологічної допомоги. Тому не можна говорити, що вона потрібна усім. Але вона має бути доступною і своєчасною”, — пояснює Тетяна Сіренко.
Важливо розуміти, що звертатися за психологічною допомогою та підтримкою не соромно, а потребувати її абсолютно нормально. Утім така допомога не може бути нав’язаною, інакше у людини втрачається мотивація її приймати.
Як зрозуміти, що людині потрібна психологічна допомога?
Звісно, кожна людина індивідуальна і в різні моменти свого життя може відчувати потребу у психологічній допомозі та підтримці. Але є певні симптоми, які можуть сигналізувати про наслідки хронічного стресу або реакцію на травматичні події. Якщо ви їх у себе помічаєте — можливо, є сенс звернутися за допомогою.
Нав’язливі думки та спогади. Мимовільно можуть виникати флешбеки або яскраві спогади, пов’язані з бойовими діями або іншими травмуючими подіями. У такій ситуації людина ніби провалюється у спогад і почувається так, ніби знову і знову переживає ту ситуацію. Як правило, такі спогади болючі й неконтрольовані.
Гіперзбудження. Людина стає занадто дратівливою, виникають проблеми із саморегуляцією емоційної сфери й усе це впливає на її життя і функціональність, зокрема на здатність виконувати бойові завдання. Сюди можна віднести розлади сну, коли людина тривалий час не може заснути або є труднощі із засинанням. Також можуть виникати нічні кошмари.
Уникання. Йдеться про ситуації, коли людина уникає абсолютно всього, що нагадує про травматичні події. Особливо складно це у ситуації, коли особа продовжує службу й абсолютно все нагадує про бойовий досвід та травму. Одним із проявів може бути уникання близьких стосунків та розмов із побратимами і посестрами.
Надмірна тривожність. Людина постійно відчуває тривогу, яка не відповідає реальній ситуації. Ця тривога дуже сильна, має хронічний характер.
Депресія та апатія. Людина стикається з небажанням будь-що робити, відчуває дуже низький рівень енергії, відсутність сил та швидку втомлюваність. Іноді можуть виникати суїцидальні думки. Це може свідчити про виснаження.
“Якщо ці симптоми є, вони тривають кілька тижнів чи понад місяць й не минають або взагалі погіршуються — це сигнал про те, що людині буде корисно звернутися за підтримкою. Психолог може допомогти навчитися розвантажувати нервову систему, опрацьовувати травматичні досвіди так, щоб вони у майбутньому не дошкуляли, щоб вони не виникали знову і знову, а також не впливали на якість життя і функціонування людини”, — додає Тетяна Сіренко.
Цей матеріал є частиною спецпроєкту “Нова Україна”, в якому команда “Наш Київ” підіймає важливі теми для українського суспільства: нова робота, новий дім, нова культура, новий бізнес, нові технології, нові історії, нові українці та нова реальність. Ми допомагаємо читачам розв’язувати нагальні проблеми, ставати ще сильнішими та робити сильнішою Україну.
Guerre en Ukraine : au cœur d’un centre de réhabilitation avec les soldats et les civils amputés
Повернутися з пекла. Фоторепортаж з реабілітаційного центру, який ставить на ноги евакуйованих з «Азовсталі»
Невеликий реабілітаційний центр на околицях Києва має велику місію: допомогти захисникам Маріуполя відновитися після поранень. Боєць із позивним «Буйвол» вчиться ходити на протезі — він втратив у Маріуполі ногу. Ще один військовий розходжується на тренажері та відпрацьовує координацію рухів. Третій боєць під наглядом лікаря стоїть на круглому диску-тренажері, який відхиляється в різні боки — так він заново вчиться тримати рівновагу і маневрувати.
Попри те, що центр приватний, реабілітація для азовців тут безкоштовна. Про це подбала патронажна служба «Азову».
Про захисників, яких евакуювали з пекла — наш матеріал.
«Барсик»
Барсик — росіянин. До «Азову» він приєднався ще 2014 року, коли почалася війна. З 2017 року займався громадською діяльністю, а вранці 24 лютого повернувся на фронт. Разом із теробороною «Азову» брав участь у перших боях за Бучу та Мощун проти російської авіації та артилерії, яких було суттєво більше. Коли його роту вивели з Київської області, «Барсик» погодився летіти в окупований Маріуполь. Наприкінці березня перших 33 добровольців десантували на «Азовсталь». Група «Барсика» отримала завдання: тримати двір трьох дев’ятиповерхівок на правому березі міста. Цю позицію військові утримували до 30 березня — тоді «Барсика» і його товаришів поранило. Боєць отримав пошкодження ноги, наступного дня його евакуювали ґвинтокрилом. Зараз він проходить реабілітацію і планує повернутися на службу.
«Буйвол»
Буйвол підписав контракт з Нацгвардією 2020 року — щойно йому виповнилося 18. Уперше на фронт потрапив 24 лютого. Їхні позиції розташовувались на заводі Ілліча в Маріуполі, туди постійно заходили диверсійно-розвідувальні групи. Далі «Буйвол» брав участь у міських боях. Під час одного з них, 23 березня, його й поранило. Бійця евакуювали на «Азовсталь». Як він каже, йому «пощастило» — на той час лікарі ще мали анестезію, тож йому ампутували ногу зі знеболювальним. Пізніше ампутації виконували вже без анестезії. У ніч з 3 на 4 квітня «Буйвола» евакуювали з «Азовсталі». Зараз він проходить реабілітацію і вчиться ставати на ноги. Замість однієї в нього протез.
«Школьнік»
«Школьнік» приєднався до «Азову» у 18 років, і за рік уже виконував бойові завдання. Коли росія почала повномасштабне вторгнення, він із побратимами був на базі під Маріуполем. Бійці одразу ж почали готувати місто до оборони. Спершу росіяни все випалювали під нуль авіацією й артилерією, а потім заходила піхота. 11 березня під час стрілянини на березі моря «Школьнік» отримав кульове поранення тазу й чекав на евакуацію на «Азовсталі» разом із іншими побратимами. Звідти його евакуювали ґвинтокрилом 31 березня.
https://hromadske.ua/posts/ti-sho-povernulisya-z-pekla-fotoreportazh-z-reabilitacijnogo-centru-yakij-stavit-na-nogi-evakujovanih-z-azovstali
‘The impossible’: Ukraine’s secret, deadly rescue missions
KYIV, Ukraine (AP) — As was his habit before each flight, the veteran Ukrainian army pilot ran a hand along the fuselage of his Mi-8 helicopter, caressing the heavy transporter’s metal skin to bring luck to him and his crew.
They would need it. Their destination — a besieged steel mill in the brutalized city of Mariupol — was a death trap. Some other crews didn’t make it back alive.
Still, the mission was vital, even desperate. Ukrainian troops were pinned down, their supplies running low, their dead and injured stacking up. Their last-ditch stand at the Azovstal mill was a growing symbol of Ukraine’s defiance in the war against Russia. They could not be allowed to perish.
The 51-year-old pilot — identified only by his first name, Oleksandr — flew just the one mission to Mariupol, and he considered it the most difficult flight of his 30-year-career. He took the risk, he said, because he didn’t want the Azovstal fighters to feel forgotten.
In the charred hell-scape of that plant, in an underground bunker-turned-medical station that provided shelter from death and destruction above, word started reaching the wounded that a miracle might be coming. Among those told that he was on the list for evacuation was a junior sergeant who’d been shredded by mortar rounds, butchering his left leg and forcing its amputation above the knee.
https://apnews.com/article/ukraine-rescue-missions-daa28fd48e3e03c181c404b944d391e9
Історія поранення та реабілітація бійця добровольця
Історія поранення та реабілітація бійця з позивним «Латвієць». Шість років тому він залишив батьківщину, аби захищати Україну, воював в Бахмуті й тепер, після реабілітації, готується повернутись у стрій ❤️🩹
Під час виконання бойової задачі у районі Бахмуту отримав поранення. Відгук після реабілітації
Боєць 3-ої окремої штурмової бригади Руслан, позивний – «Чорний». Став до лав захисників України з перших днів повномасштабного вторгнення, разом зі своїм підрозділом воював на Київщині, під Запоріжжям та на Бахмутському напрямках. Під час виконання бойової задачі у районі Бахмуту отримав поранення, проходив довготривале лікування. На сьогодні хлопець повністю відновився та повертається у стрій.
Отримавши поранення на Донеччині, Ярослав зміг відновитися та повернутися до нормального життя.
Олександр. Відгук військовослужбовця після проходження курсу реабілітації
Олег. Відгук після проходження курсу реабілітації в Київському Інституті Реабілітації
Андрій втратив обидві ноги через агресії рф. Відгук після проходження реабілітації
Андрій. 20 років. Він відслужив 11 місяців військової служби до початку повномасштабного вторгнення. Поранення сталося внаслідок попадання ворожої ракети в казарму. Андрій втратив обидві ноги. У важкому стані його доправили до лікарні на операцію. Після цього він приїхав до Києва і вступив до нашого Київського Інституту Реабілітації.